Розмова чи смертний гріх?

Не суди, щоб і тебе не судили. Цю фразу ми знаємо з дитинства, вимовляємо її з приводу і без. Що тут нового? Не суди вчинків інших людей, і тоді Господь милосердно поставиться до твоїх вчинків. І мало хто знає, що найнебезпечніше в гріху осуду — те, що він маскується під розмову, через що осуд стає зовсім неочевидним, пускає коріння і роздмухує гординю.
Таємниці маскування
«Згадайте: коли зустрічаються двоє людей, причому неважливо, чоловіки це чи жінки, то доки в розмові не з'явиться третя людина, вона йде мляво, — каже нам протоієрей Андрій Прудников, священник Одеського Свято-Архангело-Михайлівського монастиря. — Як справи, як діти — усе нудно. Але варто заговорити: „Я зараз тобі таке розповім про Ленку!“ — і все! Очі горять, бесіда одразу стає надзвичайно захопливою і розтягується на дві години, за які цій Леночці так усі кісточки перемиють, що вона вже стане чистою, як ангел! Або ще приклад: „Як у тебе справи?“ — „Та з цією державою… Та з таким керівництвом!.. Та наш директор узагалі ідіот!..“. І пішло-поїхало. Якось, будучи послушником, підлітком років 14-ти, я вирішив осудити одного батюшку при іншому батюшці. Що той зробив? Узяв мене за руку й відвів до того, кого я осуджував, поставив перед ним і каже: „А тепер усе це йому в очі скажи“. Мені так соромно стало! Почав белькотіти, а батюшка підбадьорює: „Е ні, не та емоція! Додай тих емоцій, що ж ти скромничаєш?“. Я від сорому мало не вмер тоді. Другу історію розповім про свого знайомого, який осудив якось голову сільради. Дізнавшись про це, той голова запросив його до себе в кабінет, написав заяву про звільнення, дописавши, що наступником залишає мого знайомого, вручив йому печатку й пішов. Хвилин за п'ятнадцять до кабінету зайшли фахівці знайомитися з новим керівником. Землемір, агроном, механізатор, і в кожного — безліч запитань. Мій знайомий зовсім розгубився, каже: хлопці, я ж нічого в цьому не тямлю! А ті: „Як же так? Ви новий голова, у вас право печатки, вам і вирішувати“. Той зі страху зліг у лікарню із серцевим нападом. Коли виписався — у нього з'явилося сиве волосся.
Словом, коли роботу виконує професіонал, — пече хліб, малює картини, плавить метал, — то все просто і зрозуміло. Осуд вселяється в нашу душу і змушує говорити про ті речі, про які ми не маємо найменшого уявлення. Наприклад: «Ви чули, який закон ухвалили депутати?». Чим вони при цьому керувалися, яка насправді економічна ситуація в країні — нам не цікаво, а от осудити — тільки дай. Якось подібний випадок стався із Суворовим. Він наказав перейти до глибокої оборони, поставити редути і чекати. День чекають, другий. Один із вояків не витримує і вигукує: «Та скільки можна нам боягузтво справляти?! Скільки днів уже не стріляємо!». Суворов мовчав. На третю добу той прийшов із юрбою солдатів, а Суворов їм і каже: «Дивіться, третій день іде дощ. Наш супротивник намагається наступати, але не виходить, порох у них уже намок, сили на виснаженні, а ми з сухим порохом і сповнені сил. Завтра ми їх візьмемо». Так і сталося: наступного дня армія Суворова захопила позиції ворога майже без втрат.
Та що далеко ходити, ми, чоловіки, часом кажемо жінкам: «Це тобі не борщ варити». А ти звари хоч раз. Я якось пробував приготувати пюре, то воно в мене вийшло блакитного кольору. Як це сталося — досі не розумію! Ми його Бобикові віддали, він був дуже задоволений. Збоку — ну що тут робити?! А їсти виявилося неможливо. Або як ми лаємо батьків за виховання. А коли в нас з'являються діти, то ми виховуємо точнісінько так само! Ну так, інтернет, телефони стали смартфонами, і що? Був дурень із телефоном, тепер дурень зі смартфоном. Суть же лишилася та сама.
Отець Андрій: «Говорячи про негідників, ми почуваємося майже святими. Тут і крила виростають, і німб „встає“»
Якщо кури їдять із кришталю
Чому ж Господь каже: «Я вам прощу ваші гріхи, не буду вас за них судити, якщо ви не будете осуджувати інших людей». Чому така увага до цього гріха осуду? Здавалося б, ну побурчали ми на наш уряд чи полаяли нашого директора — і що? А те, що коли ми розмовляємо про Лену й осуджуємо, то автоматично вмикається гординя. До чого тоді зводиться суть розмови? Ну якщо Лена така — то я ж кращий, чистіший, аж крила прорізаються, німб над головою встає! Осуджуючи іншого, перестаєш бачити власні гріхи. Порівняно з економічною ситуацією в країні, порівняно зі своїм директором людина бачить себе взагалі святою! Досить розглядати Васю, директора й уряд. Займіться собою. Господь сказав: «І спасешся ти й увесь дім твій». Але ж у Васиних гріхах колупатися легше, веселіше, навчити Васю, як треба жити, — цікавіше. Доки ми бачимо свої вади, то ще можемо сподіватися на милість Божу, що й нам щось буде прощено. Але щойно людина перестає звертати увагу на свої мінуси, у неї вимикається сигнал «Стоп!». Чому б не взяти та й не вкрасти чи вбити — ну і що? Хто мені заборонить? І тут же біс як тут як тут зі своїм виправданням: «Не ми такі, життя таке! Усі крадуть, а ти що, гірший?». У нас в Одесі колись давно чоловік украв у порту контейнер кришталевих блюд. 500 штук! Продав штук 10—20, більше не зміг, по сусідах розіпхав ще стільки ж — і все. Прийшла міліція, а в нього з цих блюд кури їдять. Його питають: «Навіщо тобі стільки?» — «Так вони ж там лежали, як же залишити?» — відповів той. Гальм немає, от людина й нахапала, сама не знаючи навіщо. У підсумку кури з кришталю їдять, ноги в кришталі миють.
Говорити про людей милостиво
Коли до мене приходять батьки й кажуть: «У мене син наркоман», я відповідаю: «Давайте з вами поговоримо». — «Навіщо? Це ж син — наркоман, а я тут ні до чого!». Людина, яка не бачить своїх помилок, не зможе їх виправити. От і доводиться пояснювати батькам, що наркоманія дітей почалася з них, виросла з їхніх вчинків. Я перед цією проповіддю спеціально відвідав суд. Двоє братів судилися — як поділити батьківську хату. У хаті всього дві кімнати, одна більша за другу на два метри. Щоб її зайняти, брат у брата сокирою кинув, добре, що схибив. Словом, пішли до суду. А суддя каже: «Ви маєте вирішити між собою, за заповітом хата ваша, домовтеся». Знаєте, що запропонував старший брат? Розвалити хату взагалі, щоб нікому не дісталася. Суддя аж підвівся: «Що? Батьківську хату, яку, за вашими ж словами, батько все життя будував?!». Ті кивають головами. Тоді суддя виніс вердикт — хату ту передав будинку для інвалідів. Тут брати як почали обурюватися, та пізно. Привчіть себе говорити про людей у третій особі милостиво. Тільки цього треба вчитися. Осуджувати ми вміємо, розповідати про негідників — наш коник! Людина, яка каже, що в неї немає гріхів, викликає в мене страх. Навіть дикий вовк не викликає в мене такого дикого страху. Мій наставник, отець Іона, казав: «Людина, яка не бачить своїх мінусів, може вбити, згвалтувати, обпльовувати, обмовити».
На сповіді я часто чую: «Так, я грішна, але так, трішечки». — «Як це трішечки? Ти ж аборти робила!» — «Так, але мене свекруха вмовила». — «І що? Це вона тебе зв'язала, чи що, била тебе?» — «Ні! Ми просто з нею вирішили, що нема чого злидні плодити». Я не міг далі вести сповідь, попросив відсісти. Я не можу зрозуміти, як дар Божий — життя дитини — назвати злиднями, а таїнство народження назвати словом «плодити». Ось вам і «трішечки грішна».
Осуд — як бур'ян. Зверху маленький кущик, а почнеш виривати — метровий корінь вилазить. Коли вам запропонують обговорити когось, згадайте, що й у вас за спиною теж нечисто. Що й там теж є свій скелет у шафі.
Якось у Карелії при мені одну жінку запитали, чому вона носить такі довгі спідниці — спека ж. Вона так здивовано подивилася на цю людину й сказала: «А що мені іншим показувати? Для того в мене чоловік є, а іншим бачити того не треба». Так і ви відповідайте на розмови «про Леночку»: «У мене своїх проблем повно. Мені б своє обличчя від гріхів відмити!».
Зауважте, у Біблії формулювання завжди дуже просте, місткі. Наче кілька книжок у ній стиснуто до кількох слів. Я радив би щороку перечитувати Біблію. Спробуйте! І побачите, що з кожним роком в одних і тих самих словах ви почнете бачити новий і зовсім інший сенс. Та сама фраза: не судіть, щоб і вас не судили.