Спасешся сам, і спасеться дім твій

"Миряни думають, що тільки в них проблеми, а священники не від світу цього й не падають, — каже отець Андрій. — Але, на жаль, сказано: всякий гріх солодкий, а людина падка. Священник теж людина. Якось до мене прийшов колишній однокурсник і каже: "Пам'ятаєш нашого Толю? Уяви, перестав служити служби, запив, дружина пішла". Зібралися ми й приїхали до Толі. Той — ні, не п'яний, але напідпитку. Ми помовчали, потім купили їжі, поїли разом. Нарешті він заговорив: "Я ось академію закінчив, Феофана Затворника напам'ять знаю, і співати можу, і проповідь сказати, а мене в глушину відправили, де треба дрова рубати. А я ж міський, та й дружина не звикла жити по-спартанськи. Потерпіла дві зими й пішла". Взяли ми його з собою, морозивом пригостили, а він надвечір ожив, попросився додому, у своє село. Почав обливатися холодною водою, робити зарядку, у хаті лад навів і повернувся до храму, знову почав служити. Через якийсь час дружина повернулася. Само собою так сталося? Ні, не думаю. Людина, навіть священник, мусить бути комусь потрібна. Щоб був хтось, хто скаже: "Ну що, як ти там?". До чого я все це говорив, думаєте? Та до того, що Церква жива, в ній є різні люди й різні ситуації. Але одне спільне. Це зв'язок із Господом. Якось у семінарії я побачив священника, який курив і вважав, що це норма. Я кинувся до свого духівника: мовляв, рятуйте! А духівник лише сказав: "Спасися сам. І довкола тебе спасуться тисячі".