Перейти до вмісту
ПротоієрейАндрій Прудников

Книга

Спогад протоієрея Андрія Прудникова про схиархімандрита Іону (Ігнатенка)

Спогад протоієрея Андрія Прудникова про схиархімандрита Іону (Ігнатенка)

Колодязь любові

О. Іона — це унікальний світильник Божий, старець безмежної любові, і коли ти живеш поруч із ним, ти до нього звикаєш. Тепер я про багато що шкодую: про те, що не договорив, не дослухав, мав десь зухвалість, може, навіть перебивати чи не зважати, і лише втративши, вичерпавши цю криницю до кінця, ми зрозуміли, кого ми втратили!..

Я потрапив до о. Іони в юності. Мені було чотирнадцять років, і старець одразу заповнив усе моє серце. Він впускав людину в себе і сам входив у душу людську незбагненним чином, втішаючи всі скорботи, даючи надію найбільш зневіреним. О. Іона приймав кожну людину, і не було людей, які йшли б від нього в сльозах. Люди виходили від нього «як на крилах», вони були радісні й наповнені молитвою старця. І кожен думав, що тільки за нього й молився о. Іона.

У 90-ті роки до о. Іони люди не просто пішки приходили, а автобусами приїжджали. Я якось через свою наївність запитав о. Іону:

— О. Іоно, ну як ви не втомлюєтеся, як же ви витримуєте такий важкий графік, таку величезну кількість людей?

О. Іона тоді мені сказав: «Треба любити кожну людину. Легше навчитися літати повітрям, ніж навчитися любити всіх людей, усіх абсолютно». Тоді мені було чотирнадцять-п'ятнадцять років, і я все намагався з'ясувати, що таке любов, і питаю в о. Іони:

— Батюшко, як вам вдається любити кожну людину, як можна любити всіх?

На що о. Іона відповів: «Як же, Андрюшо, адже якщо Господь посилає людину, значить, це — посланець Божий. Як можна не любити Божого посланця?!» І в цьому весь о. Іона — любов, суцільна любов.

О. Іона дивним чином увійшов у мою душу і залишився в ній назавжди. Це мій духівник, і мені здається, що чудо о. Іони в тому, що він дивовижним, незбагненним чином умів любити всіх, не вибірково, а саме абсолютно всіх людей, і для мене це найбільше чудо, яке я бачив на землі.

До змісту

Обітниця

О. Іона розповідав мені, що змалку працював трактористом. Косити сільські діти, вони ж усі вміють; і він, юний хлопчик, збирав зерно в жнива нарівні з дорослими. Отакий важкий час був, нарівні з дорослими трудодні записували, але каже: «Я змалку вже сів за трактор». Трактор тоді був не такий, як сучасний, тож інколи доходило до того, що залізо розжарювалося від сонця, і в нього змалку на руках були опіки від важелів керування.

Коли о. Іона прийшов до Успенського монастиря на 16-й ст. В. Фонтану, його одразу не прийняли до обителі, бо він був заразно хворий на туберкульоз, і тоді о. Іона викопав у ґрунті (на схилі монастиря) таку маленьку каливу (келійку) і дав там обітницю (обіцянку), що коли Матір Божа його зцілить, він присвятить своє життя чернецтву. Там у печерці була сира земля, і жодних передумов до зцілення там не було. І потім мені жінка, старенька лікарка, яка його пам'ятає, казала: «Не може бути такого, щоб Ігнатенко був живий! Він мав уже сто разів померти». Вона казала, що він не міг вижити за жодними критеріями, його відпустили з лікарні помирати, бо в нього працювала тільки одна верхівка одної з легень. «Я лікувала Ігнатенка, що ви мені розповідаєте, він уже давно покійник!» А ми тоді, спілкуючись із його лікаркою, яка не повірила, доки ми не показали їй о. Іону, що він живий, казали їй: «Та ось він, живе!» І перш ніж прийняти до обителі, йому зробили флюорографію: легені, що дихають на повний обсяг, ні каверн, ні якихось чорних цяток — нічого, звичайні здорові легені.

До змісту

«Усе з хрестом, усе з Богом»

А коли о. Іона прийшов до Успенського монастиря, то побачив там корівок, рідних йому, сіно, і ніколи не було таких великих надоїв, як тоді, коли косив о. Іона.

Був тоді такий чернець, його «батькою» звали (архімандрит о. Віталій), і він доглядав корів, а о. Іона був у нього на послуху. О. Іона накосить багато, і о. Віталій повторював: «Так... Іона як накосить, так надоять, Іона як накосить, так надоять!»

Я пам'ятаю о. Іону, коли він косив. Він сам накошував на всіх монастирських корів, голів п'ять було, і завжди був надзвичайно добрий до праці. Я пам'ятаю, як він любовно гострив косу, промовляючи при цьому «Господи, помилуй» незліченну кількість разів, як він хрестив граблі, якими перевертав сіно, як він одягав фартух. Для нього праця була частиною Божого світобудування, а не просто відбуванням повинності. Я якось його запитав: «Отче Іоно, навіщо хрестити граблі?» На що він відповів: «Це ж для Божих монастирських корівок, значить, усе з хрестом, усе з Богом». Ось ці слова: «усе з хрестом» і «усе з Богом» — я в себе використовую. У мене теж є господарство — я все хрещу, все з хрестом, все з Богом.

«Богові нашому слава, Тому честь і держава, завжди, нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь» — цими словами о. Іона завжди починав і закінчував будь-яку справу. Я пам'ятаю його таким — очі в себе, праця, і завжди є шматочок для кожної людини.

Я пам'ятаю, як він молився за одного з хворих ченців. Мабуть, години три він не виходив із цього стану молитви, і вже під вечір цього ченця привезли з лікарні. Ось це знову ж таки любов о. Іони. Він не може пройти повз. Йому кажуть — якась біда: миттєво — кидається обід, кидаються потреби, кидається абсолютно все. Тільки потреба людини — жити для інших, жити заради інших — у цьому весь о. Іона.

Те, що бачив о. Іона, те, що міг зробити о. Іона, звісно, перевершує будь-яке розуміння, наукове, людське, але він ніколи не ставився до цього серйозно, він ніколи не говорив про себе як про цілителя, як про старця. «Грішний Іона» — усе, що можна було від нього почути.

У кожного старця своє, Богом дане йому завдання, але о. Іона, я вам скажу, дуже здивувався б, якби його назвали старцем. Він дуже просто ставився до себе і завжди мене вчив, що життя — воно просте, нічого складного в ньому немає, і завжди казав одне й те саме: «Андрюшо, запам'ятай, злу людину — її до Царства Небесного не пускають», і завжди швидко перелічував, що: «Зла людина може штовхнути, пограбувати, образити, обмовити, згвалтувати. Не можна бути злим, треба любити всіх і вся». Мені здається, що о. Іона — це була посудина Божа, наповнена чистою, стовідсотковою любов'ю. І він її кожному давав: навчися любити, люби всіх, ось тобі трішки любові.

О. Іона — це криниця любові, яку Господь Бог дав нам у світ, і ми, хоч як сумно це казати, випили це джерело до дна.

До змісту

«На “мерседесі” не пускають»

Якось я бачив, як о. Іона вийшов за ворота монастиря, йому Господь, видно, підказав, що там стоїть якийсь убогий, брудний чоловік. Він його обіймав і цілував йому руки. Це була ціла подія. Люди були зворушені, і буквально через півтора року ми цього чоловіка не впізнали: він прийшов і пояснив, що після того як о. Іона дав йому надію, він повернувся додому, повернувся до сім'ї, перестав пити, перестав бродяжити, влаштувався на роботу. Йому повернули сенс життя: один поцілунок, одні обійми від священника врятували ціле життя. І в цьому весь о. Іона — немає жодних перешкод, є тільки одна любов.

Один із перших випадків, які я пам'ятаю з о. Іоною, — це випадок із «новим росіянином». О. Іона тоді був у силі й косив на всіх монастирських корів, а ми йому допомагали. Особливо косити ми не вміли — міські, а от вилами щось погребти могли. І ось у наш найулюбленіший момент, коли о. Іона казав: «А, діточко, м, угу, так, ну давайте сядемо, во славу Божу щось з'їмо, що Бог послав, м, так...» — і щось розповідав, а ми, затамувавши подих, слухали, не перебиваючи його. У цей момент під'їжджає до нас «мерседес», виходить «новий росіянин» із закасаними рукавами, п'янющий, — і до о. Іони: «Що, ченцю, сіно косиш, від усього відмовився, а я, — і показує йому купу грошей, — можу все купити, дивись!» Ми стали затуляти о. Іону, а батюшка сперся на граблі, дивиться на нього й нічого не каже. «Я будь-яку жінку куплю, я будь-яке м'ясо куплю, а ти від усього відмовився?!» О. Іона уважно подивився на нього, розвернувся і став далі згрібати сіно. Цей «новий росіянин» поїхав, а продовження цієї історії я дізнався лише через кілька місяців, коли о. Іону та інших ченців кудись возили.

Я приїхав до о. Іони і побачив, як він стоїть біля ікон, плаче і молиться за Сергійка. Я стояв, не порушуючи його молитви, а він, помолившись, повернув до мене заплакане обличчя і попросив:

— І ти, Андрюшо, помолися за Сергійка!

— Хто такий Сергійко? Звідки я його знаю?

— Ну той, у червоному піджаку. Були ми сьогодні в психлікарні, лежить цей Сергійко, у простирадло замотаний, слину пускає, нічого йому вже не треба.

І тоді о. Іона промовив фразу, що стала знаменитою і поширилася на весь християнський світ: «До Царства Небесного на “мерседесі” не пускають!»

До змісту

Афон і Йордан

Другий випадок, який я пам'ятаю, може, епізод: о. Іона завжди мріяв потрапити на Афон. Для нього це була не просто мрія, а сенс життя. Він завжди отримував письмові відмови, і от уже глибоким старцем він отримав дозвіл на поїздку до Єрусалима із заїздом на Афон. Це було перше паломництво. Ми тільки під'їхали до Афону, нам вивезли главу апостола Луки, лаврове листя, камінці. Ми прийняли це як святиню. Усі стали на молебень, і раптом я зрозумів, що не бачу о. Іони. Судно стояло біля самого острова. О. Іона стояв на палубі і з такою тугою дивився на гору Афон, до якої можна було просто допливти.

Через чотири дні ми були на Йордані. Це був перший раз, коли і я, і о. Іона занурювалися в Йордан. Тепер це впорядкована чиста річка зі зручностями, а тоді, коли ми приїхали, це був пологий берег, огидний запах, каламутна, брудна річка, і о. Іона, перехрестивши її, каже: «Ходімо, Андрюшо». Ми зайшли, піднявся мул, каламуть, і раптом із цього мулу, цієї каламуті несподівано вилетіла, випливла яскрава, блискуча зграйка незвичайних рибок: яскраві, сині, блакитні, лазурові, рожеві, ми ніколи таких не бачили, — і почали кружляти біля правої ноги о. Іони. О. Іона дивився на них, усміхаючись, а екскурсовод бігав берегом і кричав: «Дайте мені фотоапарат, я сфотографую, я великі гроші за це отримаю, дайте мені фотоапарат, тут узагалі нічого не водиться, такого тут ніхто не бачив, тут не водиться жодних рибок!»

А потім о. Іона, через кілька років, коли в нього хворіла ця нога — страшно, у нього була трофічна виразка, — сказав: «Пам'ятаєш, Андрюшо? Рибки лікували мені ногу». Саме ця нога потім у нього страшенно боліла, була вся чорна. Ми носили йому морську воду, щоб він робив ванни, але це вже не допомогло.

Через кілька років о. Іону випустили на Афон. Я, на жаль, не зміг його супроводжувати. Пам'ятаю його очі після повернення з Афону. У о. Іони були дивовижні очі: обличчя літньої людини, але очі абсолютно дитячі, і так, як дитина, він сприймав світ. І ось крізь натовп людей я кричу йому: «Батюшко, батю...ю...шко...о, ну як там Афон?» І він крізь натовп відповідає: «А, а, Андрюшо, був! Бачив! Усе бачив, і Матір Божа обійняла мене!» Для нього це було найвищим щастям.

Потім ми з ним неодноразово приїжджали на Афон, і мене дивувало, що в який би монастир ми не приїхали, ченці якимось чуттям — хоча приїжджало дуже багато духовних осіб, і єпископи, і ченці різного віку — шикувалися по благословення до о. Іони, відчуваючи його духовну силу, відчуваючи те, чого звичайними очима побачити не можна.

Що мене завжди вражало в старцеві? Те, що, будучи дуже скромною людиною і зовні, і в словах, він завжди і всюди був упізнаваний людьми як старець. Навіть ті, хто не знав його, навіть ті, хто не відав, — досить було просто постояти поруч із ним, і вони проймалися його духовним запахом, його чистотою. Досить було йому пройтися, щоб люди сприймали його як старця. О. Іона завжди якось незвичайно пахнув, так, що тобі на душі ставало спокійніше. Я не можу цього описати. Це щось... ладан, прянощі, запах натрудженого тіла, його руки. От ти приходив до нього, падав на коліна, він обіймав тебе, цілував, і, загалом... усі біди якось уже відходили в таке небуття... але цього запаху я не забуду ніколи.

Ми були в кількох монастирях на Святій Горі Афон, і о. Іона, коли нас запрошували до трапезної чи до храму, завжди сідав якось у кутку, і навіть сидячи в кутку, він буквально через п'ятнадцять-двадцять хвилин ставав об'єктом уваги. Його бачили, і він бачив...

Коли о. Іона вперше зайшов до одного з храмів нашого Пантелеймонівського подвір'я на Афоні, а це був, уявіть, важкий переїзд, поки доїхали, поки піднялися, спека, старцеві жарко, — він ліг на підлогу просто при вході до храму і, знаєте, трохи винувато, трохи радісно поцілував підлогу, розкинув хрестоподібно руки і з таким щастям промовив: «Матінко моя! Матінко, я вдома!» — і розплакався, як дитина, що давно не була вдома і побачила свою рідну обитель. Так він лежав, лежав, наче прийшов додому після довгої розлуки, і це — о. Іона, ні більше ні менше, тут немає ні театру, ні жодної награності: він жив, любив, молився і нічого не збирався приховувати, таїти, і не міг о. Іона вчинити інакше.

До змісту

Курага — «сонечко»

Пам'ятаю, ми їхали на Афон у дуже незручній маршрутці, просто звичайній маршрутці. Тоді не було комфортабельних автобусів, і люди почали нарікати: мовляв, і маршрутку трясе, і колін подіти нікуди, і кондиціонерів немає, і все погано. О. Іона сидів попереду, послухав, що люди кажуть, повертається і каже: «Та ось воно як, важко їхати — і трясе, і душно, а раніше ж люди як — на свіжому повітрі, пішечки, два тижні йшли, ноги збивали до крові, вовки, бандити. Від Одеси до Єрусалима — 2 млн кроків, і люди йшли, ще й вогник назад приносили. А тепер, розумієш, сидимо собі, краєвиди праворуч, краєвиди ліворуч, нічого не робимо, нас тільки везуть, а ми ще й незадоволені». Людям стало соромно, усе стихло, і о. Іона роздав усім по жменьці кураги з хлібом.

Батюшка дуже любив курагу з хлібом. Він казав, що сушені фрукти, сушена риба — це їжа апостольська, і ми намагалися щоразу його порадувати й приносили йому найсмачнішу курагу, а він ніколи не їв її сам, збирав усе це, збирав людей, усім давав по жменьці, і перш ніж їсти, завжди дивився на курагу, кивав головою і казав: «Сонечко», бо курага жовта, як сонечко. Це для нього було найвищим ласощем. Він не був розпещений, йому приносили в дар і цукерки тощо. Батюшка все це віддавав, ніколи не їв, а от курагу візьме отак, понюхає і скаже: «Сонечком пахне».

До змісту

«Гора Афон»

Я якось причепився до батюшки: давайте запишемо пісню. Він не мав якогось оперного голосу, але його голос мав незвичайну чарівність, бо пісні, які він співав, були духовно-душевні, і те, що він співав, ішло з таких глибин його душі. Одна з найулюбленіших пісень — це «Гора Афон». Коли я сидів поруч із ним, перше, що я бачив, — він отак повертався до мене боком і казав: «Угу, діточко, ну, так воно, так». Я кажу: «Отче Іоно...!» А він: «Ну що, “Самарянку”?» «Ні, — кажу, — “Гору Афон”!»

Я ось як зараз бачу о. Іону: він обов'язково вставав, ніколи не сидів, коли співав цю пісню, розводив руки, мружився, ніби намагався побачити гору Афон, набирав повітря, обличчя його ставало прозорим, очі йшли всередину, і він співав високим голосом: «Гора Афон, Гора Свята, не бачив я твоїх красот і Твого земного раю, і під тобою шумних вод», але записати це з першого разу ніколи не вдавалося. Доходячи до слів «не бачив я твоїх красот», о. Іона плакав, часто кліпав і махав на мене рукавом ряси: «Усе, досить». Починав він співати так урочисто, як цілий хор, але щоб він доспівав і не розплакався — такого я жодного разу не пам'ятаю. Він завжди десь на середині зупинявся, кілька хвилин дихав і заспокоювався, а потім знову співав.

Є такі речі, які я передати не можу, але про о. Іону можу достеменно сказати лише одне: і я, і дуже багато людей осиротіли, коли його не стало. Ми стали сиротами й духовними, але зате в нас з'явився молитвеник, і це нас утішає...

До змісту

За фотографіями

Розглядаючи фотографії о. Іони (на фото о. Іона в білій грецькій мантії схилив голову), протоієрей Андрій розповідає: «Це або Єрусалим, або Греція, одне з двох. Такого о. Іону, у такому молитовному стані, я часто бачив перед келійними іконами: він заглиблювався в себе, голос ставав тихішим, він замовкав, і тільки повітря гуло, гуло, гуло, і я з подивом помічав, що птахи перестають співати, що щось наповнюється, стає твердим, великим... О. Іона зазвичай повертався і казав мені: «Андрюшо! Молимося за Сергійка» або «молимося за Наташу», за когось молимося, і заглиблювався в себе настільки, що ні стук у двері, ні стук у вікно, ні мої незграбні кроки його не відволікали. Він не виходив із цього стану».

Тримаючи в руці наступну фотографію (о. Іона в робочому підряснику спирається на косу):

— Я пам'ятаю його сильним, жилавим, таким, що не сидить на місці. Він як молодий дуб, що тільки почав давати листочки, а тут — це розлогий столітній дуб, що дає тінь не одній тисячі людей, дуб, який приносив плоди, і ми бачимо, що він в'яне, сповнивши повністю своє призначення.

Дивлячись на чорно-біле фото, де о. Іона стоїть у підряснику з косою, о. Андрій розповідає:

— Тут він завжди у фартусі, завжди в чорному. У нього був робочий підрясник — драний-предраний, шитий-перешитий. Я кажу йому: «Отче Іоно, давайте ми вам тканину знайдемо й замовимо?» А отець Іона: «А в чому я працюватиму? Мені драний потрібен».

На фото, де о. Іона стоїть у схимі з посохом: «Ця фотографія — у ній увесь о. Іона. Так, уже борода сива, так, уже немічний, уже спирається на посох, але в очах нічого не змінилося — любов до всіх, жаль за кожну душу, і навіть коли він повчав, то робив це настільки любовно, що людина, відходячи від нього, розводила руками і казала: “Господи, та звідки ж у нього все це для нас береться?!”».

На фото, де о. Іона когось повчає, у схимницькому одязі, о. Андрій каже: «На цій фотографії спіймано момент, коли о. Іона піднімає вказівний палець і, мабуть, щось грізне каже, а очі ж — жалісливі, люблячі — видають у ньому добру людину. І ось ці очі кажуть: “Чадо моє, улюблене моє, прийди до Господа, полюби всіх”».

На фото, де о. Іона підпирає рукою голову: «Тут спіймано момент його відпочинку сидячи. У такому стані він зазвичай бував, коли втомлювався. Він намагався вдень не лягати на ліжко, а сідав біля підвіконня, спираючись ліктем і прихиливши голову, і трохи дрімав до вечірньої служби».

На фото, де о. Іона в афонському клобуку дивиться просто в очі: «Це воїн, мудрий наставник, зібраний, який бачить перед собою душі людські, як відкриту книгу. Він дивиться просто всередину, просто в найпотаємніші твої помисли. Тут батюшка на Афоні. Очі видають у ньому воїна Христового, абсолютно безжального до бісів і абсолютно терплячого до людських вад. Він готовий був без кінця пояснювати: “Я тобі розповім”, “я тобі покажу”, але щойно він мав справу з бісом, коли до нього заходив біснуватий, людина, одержима бісом, його очі виражали зовсім інше. Він раптом ставав великим, твердим, і тільки коли біс виходив, знову поверталися очі розуміючі, добрі, любі... Це важко передати. Це треба було бачити».

На чорно-білому фото, де о. Іона сфотографований по пояс із косою в руках, о. Андрій каже:

— Для мене це, знаєте, такий поранений, але вічно живий лицар, якого неможливо повалити. У нього половини обладунків немає. Нога в нього дуже сильно боліла, вона була чорна, це було страшне видовище. Він десь поранений, біс його вкусив, але він у постійній війні за Христа, і він знає, що Господь сильніший, що Він з нами.

На чорно-білому фото, де о. Іона, опустивши голову, щось тримає в руках, у робочому підряснику:

— Я пам'ятаю його в такі хвилини задуми. Це ось він сам із собою. Він поринав у цю усамітненість — одну-дві хвилини вона тривала. Ось він ставав, перебирав руками чотки, заглиблювався в себе, шепотів, думав... Ми відчували, що от зараз підійди — і тебе або ангельським крилом зачепить, або якимось Божим струмом ударить. Це були хвилини, коли не треба було до нього підходити. Він щось казав, і ми завжди ставали й чекали. Сигналом було: «Угу, діточки, ну що, косити треба, корівочки не чекають». І ось цей його фартух, сандалики — нічого в ньому не змінювалося.

До змісту

Святині отця Іони

Можу розповісти про похідну церкву. Отець Іона якось показав її мені з великою шанобою. Це була така скриня на ніжках: ніжки висувалися, він її розкривав, а там маленький престол і по чотирьох кутах царські сині печатки. Він їх цілував, довго гладив і отак мені показував, піднімаючи палець, і казав: «Це звідти, Андрюшо! Звідти!» Це була похідна церква такого-то полку, такої-то роти, і написано: закріплена за таким-то священником. Потім складав і любовно (дбайливо) клав її за шафку. Він завжди ставився до цього з великою шанобою.

Отець Іона настільки потаємно ставився до ікон, до свого куточка, що особливо нічого й не розповідав, і тільки з його погляду можна було зрозуміти, що це таке. От він підходив і гладив кіот, довго дивився і щось шепотів, але ніколи не казав: «А цю ікону я люблю чи не люблю». Будь-яка ікона була для нього справжньою подією — що Матір Божа послала ікону. Йому давали й маленькі іконки, і він до кожної іконочки, навіть надрукованої на папері, ставився як до великої святині.

Коли в о. Іони з'явилися хоругви Суворова, я вже навчався в академії. Він називав їх «крилами». Я навіть і не спитав, а чому «крила». Він мені каже: «Це крила! На цих крилах люди літали!» Отак. Я не ставив о. Іоні жодних зайвих запитань. Усе, що мені треба, він давав мені в повному обсязі: якусь науку чи якісь мої потреби. Усе про мене він знав у повному обсязі. Навіть коли вмовляв мене прийняти чернецтво, казав: «Андрюшо, іди до нас, покинь світ!» Мені батько не благословив, і я прибіг до о. Іони в сльозах, а він повертається від ікони до мене: «Що, татко не дав, татко не дав, ну що, скорися, скорися!»

Я ось зараз згадую його руки, пахне святим оливом, а в правій руці в нього така пляшечка з кулькою, і там обов'язково афонські камінчики, і він усіх помазує...

Ми якось брали різні оливи, то від ікони, то від лампади, і питали в батюшки, чи можна змішувати оливи. О. Іона казав: «Благодать, возблагодать, усе разом — і благодать». Він так казав. Усе разом можна змішувати.

До змісту

«Сонечко моє»

Для мене о. Іона — це ось як я бачу листя, сонце пробивається крізь листя, він молодий і такий рухливий, сонечко моє. Завжди я уявляв сонечко, коли бачив його. І от як побачиш його, біжиш до нього:

— Отче Іоно! Отче Іоно!

— Андрюшо, угу, іди сюди, рабе Божий — шкірою обтягнутий, ходімо!

Я кажу:

— Куди?!

— Ходімо, рабе Божий.

Він покосить, потім сяде, дістане чорний хліб, візьме курагу, яку йому приносили, понюхає і скаже: «Сонечком пахне», і щось розповідає: «Ага, діточки, ага, звісно, нам треба Бога любити і самим Бога шанувати, бо людина, яка Бога не шанує, — зла людина, а зла людина, вона може і обмовити, і образити, і плюнути, і вкусити, і штовхнути, і вбити — це страшні люди, їх до Царства Небесного пускати не можна...»

До змісту

Дві сили на палубі

Я згадую, як ми їхали до Єрусалима. Обидва ці випадки сталися тоді. На кораблі мене поселили в каюту із сибіряками. Там було четверо людей, і першим мене вразив о. Серафим: маленький, повненький, і борода як у Діда Мороза. Це була дивовижна зустріч. Вони зустрілися з о. Іоною на палубі: високий, худий о. Іона і маленький, низенький о. Серафим. Вони зійшлися і мовчать. Люди почали звертати увагу, і всі завмерли. Палуба зупинилася, звуки стихли, почала потріскувати якась електрика, повітря стало щільним.

Зустрілися дві величезні сили. Гул, який буває біля високовольтних ліній, почав оточувати їх, щось почало гудіти й рости, рости, і вони кинулися одне одному в обійми. Вони обидва були в сухумських пустелях.

— А пам'ятаєш, отче Іоно, сухумські пустелі?

— Пам'ятаю, а пам'ятаєте, о. Серафиме, ієродиякона Пантелеймона?

— Так, пам'ятаю.

І вони обидва замовкали, згадуючи величезну липу, що стояла за три кілометри від берега, у яку вдарила блискавка і випалила все. Ченці вичистили її і влаштували в ній церкву. Липа була така величезна, що в ній уміщалося п'ятеро парафіян і священник, що служив у вівтарі. Вона вигоріла всередині, а стіни залишилися. Ченці ходили по воду три кілометри туди й назад.

«А пам'ятаєте, а пам'ятаєте?» Вони ще дуже довго віддавалися спогадам, і люди відчували, що зустрілися два стовпи, два молитовні велетні. Другий випадок стався через три-чотири дні.

До змісту

Три смерчі

Я завжди стежив за тим, щоб отець Іона зайшов до келії і ліг спати, бо він міг засинати — а люди, люди...

І раптом отець Іона стривожився, почав щось шукати: «Андрюшо, де чотки? Андрюшо, де чотки?» Я кажу: «Що сталося?» Отець Іона: «Ходімо, ходімо». Ми виходимо: вітер, погода так собі, судно йде, і отець Іона каже мені: «Молимося, Андрюшо, молимося. Треба молитися».

Значення його слів я зрозумів лише вранці. Коли ми вранці стали на молитву, я побачив отця Іону, який стояв біля вікна і спостерігав три величезні смерчі від неба до води, що, як три щупальці, йшли за судном.

Терміново всіх паломників, духовенство викликають до музичного салону. Усі прибігли. Судно так погойдує, і нам кажуть: «Ось, браття і сестри, сьогодні за нами таке випробування: три смерчі, і вони йдуть чітко за нами. Капітан і курс міняв, а вони все йдуть за нами. З благословення єпископа такого-то — колінопреклонна молитва».

Почали молитися, і вони, поки ми молилися, наблизилися до нас так, що було видно, як вони піднімають воду і викидають її, як вона піниться внизу. Отець Іона тоді тричі перехрестив хрестом — і перший смерч одразу зник, а два — хвилин через десять.

Ми стали фотографувати. У мене є фото на тлі цих смерчів: очі заплющені, борода від вітру аж ось така стала. Стоїть свист, виття, і от уявіть собі: від неба до води три білі вихори йдуть за судном. Я віддав чоловікові фотоапарат і кажу йому: «Я вибіжу, а ти мене клацни». Коли я вибіг, очі заплющив, нічого не бачу, а мене ще й тягне палубою. Він мене клацнув, і я встиг забігти, а через десять хвилин усе зникло.

Моряки розповідали, що тайфуни — не таке вже й рідкісне видовище, але щоб три, і щоб за судном... Судно змінює курс — і вони теж. Загалом, налякалися ми тоді. Було відслужено прохальний молебень св. Миколаю Угоднику про захист. Вихори розпалися, але всю ніч вони йшли за нами.

До змісту

Кіккська ікона

В одній із поїздок святими місцями ми були на острові Кіпр. В одному з монастирів зберігається ікона Кікської Божої Матері, що називається Милостива, яку відкривають раз на рік. День пам'яті — 12/25 листопада і 26 грудня / 8 січня. Цю ікону, за переданням, написав святий євангеліст Лука. Свою назву «Кіккотиса» вона отримала від гори Кіккос, що на острові Кіпр. Вона закрита покровом, який називають «попіл».

І от ми, як паломники, підійшли до ікони, а чернець, який відкривав, якщо мені не зраджує пам'ять, каже: «Я зараз піду до отця ігумена, візьму благословення на те, щоб вам відкрити і щоб ви приклалися до ікони». Відчиняються двері до вівтаря, а я не бачу, що там усередині. Бачу перелякані очі ченця, попіл лежить осторонь, ікона відкрита...

До змісту

«Ніколи не відмовляй людині в Богові»

Звісно, ми зараз можемо навести безліч чудесних прикладів, життєвих перипетій отця Іони, але чудо отця Іони в тому, що він незбагненним чином любив абсолютно всіх людей, і це велике чудо.

Отець Іона — це була така людина, яку можна було б назвати проявом Бога на землі: лагідність, смирення і безмежна любов. Я жодного разу не чув, щоб він на когось накричав, чи голос підвищив, чи ще щось. Йому в чомусь відмовляли, а він так умів прийняти відмову, з такою радістю, що людині ставало соромно, розумієте?

Я пам'ятаю, як ми пливли до Єрусалима, і я проводжав його до ліжка, щоб він ліг спати. Стою і думаю: «Щось я сьогодні не зробив. А, отця Іону не поклав». Туди-сюди: немає його в каюті. Дивлюся: уже друга година ночі, а він сидить і якогось батюшку сповідає: «Кайся, рабе Божий», — і сам уже засинає. Я йому: «Отче Іоно, ходімо спати!» А той батюшка мені: «Зачекай, синку, ми сповідаємося».

Я йому кажу: «Як це зачекай? Що таке зачекай?! Старець спати хоче! Що ж це ви, батюшко, усе життя прожили, а розуму не нажили. Старця він, бачте, о другій ночі мучить. Він зараз засне, головою об стіл ударится! Що ви таке робите?!»

І тут, знаєте, як шелест листя восени: «А, Андрюшо, а йому треба, йому треба. От коли він ще посповідається? Йому посповідатися треба. Він такий, бачиш, простий, а любити не вміє. Його треба любити навчити, а коли? Треба йому, Андрюшо, ну треба йому».

І отець Іона так, розумієте, усе це... Мені стало соромно, я просив пробачення. І от старець його висповідав, іде і мені каже по дорозі: «Ніколи не відмовляй людині в Богові!»

До змісту

«Голубчику мій»

До отця Іони приїжджало по чотири, по п'ять автобусів. Він непритомнів, йому було дуже жарко, жінки стояли й обмахували його. Отець Іона ніколи не вмикав вентилятора, завжди заощаджував на собі, боявся обтяжити собою обитель...

Я пам'ятаю, у отця Іони був такий тапчан: уставши зранку, він починав складати на нього речі, а коли приходив в обід, казав: «Можна було б полежати, але тут речі. Я краще посиджу», — і спав сидячи, але спав дуже мало — двадцять-тридцять хвилин. Потім із-під стільчика, на якому сидів, висував маленьку плитку. На ній стояв глечичок із носиком і дві металеві форми. В обідню перерву він розтоплював віск, заправляв гніт і лив свічки. Коли наставав Великий піст, він роздавав ці свічки братії, парафіянам. Люди, які це знали, приносили батюшці два-три круги воску, щоб він лив свічки.

Прийшов я якось до о. Іони і кажу: «Ось так і так, а що таке шлях Божий?» А він завжди так відповідав — або притчею, або якось так: «Ага, діточко, ага, ну якось розповім тобі». Потім минув якийсь час, і він сказав мені лише одну фразу: «Один Бог відає, хто чим обідає».

У якому б віці я не був, у якому б стані не перебував, я завжди знав, що можна прийти до старця і ніколи не піти невтішеним, незаспокоєним. Навіть якщо він нічого не казав, а просто, побачивши мене, піднімав руки й казав: «А, а, так, так, Андрюшо, голубчику мій, я за тобою скучив, ага», — ти відчував, що ти під захистом.

І от, коли його не стало і просто більше нікому сказати «голубчику», ти відчуваєш своє сирітство в повному безжальному обсязі горя. А так хочеться побачити отця Іону із закасаними рукавами, ще не сивого, яким я пам'ятаю його в молодості, з косою, і почути від нього: «Ну, іди, голубчику, сюди, корівкам сіна накосимо, Богові послужимо, пісень поспіваємо», або побачити його тихого, спокійного, з пакетом кураги, яку приніс хтось із парафіян. Знати, що ти не сам, знати, що є хтось, хто захистить, вимолить, не залишить, не покине, і навіть наприкінці, коли натовп людей оточував його, ти приходив до нього, і він крізь натовп дотягувався до тебе поглядом і кивав так, що ти розумів: він згадав, він бачить, він любить...

Царство Небесне тобі, дорогий наш отче.

До змісту